Жирадков Олексій Іванович
Олексій Жирадков: митець і педагог

Творячи портретні образи, треба наділяти їх добротою і людяністю.
Митець мусить думати, щоб його пам’ятник, скульптура не просто граціозно вписувалися у вигляд наших міст і сіл, але й були витвором справжнього мистецтва.

Олексій Жирадков

Олексій Іванович Жирадков – один із найзнаменитіших дніпровських скульпторів XX століття.  У його житті та творчості відобразились, як у дзеркалі, перипетії розвитку мистецтва радянської доби. І навіть кінець фізичного життя збігся з кінцем СРСР.

Як і багато його сучасників-митців, скульптор Жирадков змушений був присвятити свій талант служінню існуючій ідеології та політичній кон’юнктурі. Радянська влада вимагала від митців чітко дотримуватися визнаної партійної лінії. Заради істини, слід сказати, що це повністю збігалося з його внутрішнім відчуттям і розумінням ролі митця в суспільстві.

Народився майбутній скульптор у 1901 році в сім’ї селянина-бідняка. Нестатки примусили хлопчика вже з 11 років поневірятися у наймах. Малий Олексій працював чорноробом, а влітку був за підпаска. В дитинстві любив ліпити коників з глини, вирізувати з дерева пташок.

Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року юнакові довелося служити в Червоній армії. Але жага до мистецтва прагнула втілення. Демобілізувавшись, він вступив на відділення образотворчих мистецтв Червоноармійського університету в Тифлісі. Саме в Грузії вперше юнак знайомився з музеями і картинними галереями й отримував перші навички малюнка, пробував писати олією.

Після закінчення Громадянської війни, у 1924-му, Олексій вступає до Пензенського художньо-педагогічного училища. Під час навчання відчув інтерес і потяг до ліплення і вирішив стати скульптором. Тож у 1928 році здійснив свою давню мрію і був зарахований на скульптурне відділення Всеросійської Академії мистецтв у Ленінграді, яку закінчив аж у 1936 році через низку її реорганізацій та термін навчанні в аспірантурі. Його вчителями за фахом були такі досвідчені майстри як Іван Горюшкін-Сорокопудов, Олександр Матвєєв, Василь Симонов, Матвій Манізер.

Першими роботами скульптора стали порцелянові статуетки – жанрові одно- та двофігурні композиції. У цих невеликих творах автор передав свої враження про сучасні йому події та людей. На той час цей вид мистецтва було дуже популярним в СРСР. Порцелянові заводи випускали, крім посуду та ваз, жанрові порцелянові статуетки, іноді побутової тематики, а часто – і політичної, так би мовити, на злобу дня.

На другому курсі академії, під час практики на Дмитрівському порцеляновому заводі, Олексій дізнався про конкурс Россклофарфортесту на «сучасну масову продукцію». Наважитися на участь у ньому було непросто. Несподівано для автора його сатирична композиція «Пуанкаре-війна та Папа Римський» отримала першу премію. Це була його перша робота у порцеляні, і вона одразу ж стала найкращою.

Дипломною роботою скульптора була «В’язальниця снопів», яку придбала Ленінградська корпорація художників.

Одночасно з навчанням, з осені 1932 року, Олексій Жирадков працював на Ленінградському порцеляновому заводі імені М. Ломоносова. Саме там у нього з’явилися перші важливі для тих часів замовлення. Скульптурні групи «Доярки», «Ворошилівські стрільці», «Казахські партизани» отримали високі оцінки дозвільної комісії. Окрилений успіхом, митець у 1936 році запропонував заводові ще 2 скульптури: «Прикордонник із собакою» та «Іспанська дружинниця», які теж були прийняті прихильно і запущені у виробництво.

Згодом молодого скульптора обрали для дуже відповідальної роботи. Разом із трьома товаришами, за ескізом старшого скульптора заводу Н. Данько, він виконав порцелянові барельєфи за темою «Творчість народів СРСР» – «Балалаєчник» і «Російська танцівниця» для станції московського метро «Площа Свердлова». Це завдання було виконано «на відмінно».

З 1933 року скульптор успішно брав участь у всесоюзних виставках, з 1939 року – в обласних.

У 1936 році О. Жирадков переїздить до Дніпропетровська, і вже назавжди цьому місту належать і життя, і творчість митця. Двадцять п’ять років він беззмінно веде скульптурний клас у місцевому художньому училищі, перервавши заняття лише на час Другої світової війни, коли змінив різець скульптора на зброю. Щедро передає учням свої знання, спрямовує їхню роботу, прагнучи зберегти творчу індивідуальність кожного.

Паралельно Олексій Іванович приділяв велику увагу творчій роботі, у 1945 році став членом Спілки художників СРСР, активно працював одразу і в станковій, і у монументальній скульптурі. У станковій слід виділити такі роботи майстра: «Доярка» (1938), «Регулювальниця» (1947), «Чабан» (1957), «Пісня» (1958), «Герой Радянського Союзу Байда» (1965).

Поєднуючи педагогічну роботу і громадську діяльність з творчою, Олексій Іванович створював скульптури, водночас співзвучні епосі і глибоко людські: твори про народ, сучасників, їхню боротьбу і працю. Скульптор прагнув передати лише головне і характерне, донести до глядача емоційне напруження образу. Це помітно на прикладі скульптури «Чабан», чий образ  увібрав різні грані людського характеру. У ньому – і мудрість людини, що прожила довге життя, і доброта діда-казкаря, і сум старого чоловіка, що згадує про горе і злидні, які випали на його долю, і віра в добре майбутнє – це все надає його обличчю сили та значущості.

У 1958-му році Олексій Іванович передав завідування  скульптурним відділенням Дніпропетровського державного художнього училища своєму колишньому учневі Костянтину Чеканьову і повністю перейшов на творчу роботу.

Серед учнів О.І. Жирадкова такі відомі майстри скульптури як Валентин Зноба, Василь Бородай, вже згаданий Костянтин Чеканьов. Найулюбленішим учнем майстер вважав Валентина Знобу, який став народним художником України, академіком Академії мистецтв України, відзначений премією Шевченка, Золотою медаллю імені Вучетича, медаллю Британської королівської асоціації скульпторів. Прославив свого вчителя ще один талановитий майстер – дніпрянин Василь Бородай. Він увійшов в історію, як автор пам’ятника засновникам Києва та один із авторів комплексу «Батьківщина-мати», 14 років очолював правління Спілки художників України. Вихованці не забували свого вчителя, часто навідували, радилися, чим Олексій Іванович дуже пишався.

Багато працював О. Жирадков у жанрі скульптурного портрету. Його герої – робітники, вчені, спортсмени, воїни, міліціонери, художники. Неодноразово звертався скульптор у своїй творчості й до жіночих образів. Серед них – «Портрет переможниці XVII Олімпійських ігор у Римі Л. Лисенко» (1963), в якому автор, зобразивши лише голову бігунки, зумів передати напруження її сил і волі.

Найзначніші твори з монументальної скульптури створено О.І. Жирадковим у 60–70-х роках ХХ століття у співавторстві з сином Юрієм, який пішов творчою стезею батька. У цьому скульптурному дуеті один чудово доповнював другого: міцна академічна база батька з’єдналася з живою безпосередністю сприйняття натури сина. Цілком у дусі того часу основною темою їхньої творчості стали робітники-металурги і діячі революції та війни.  

Першою їхньою спільною роботою стала у 1970 році трифігурна композиція з каменю «Металурги», встановлена у Палаці культури ім. Ілліча. Олексій Іванович згадував, як вони з сином неодноразово зустрічалися з металургами, спілкувались, розпитували, шукаючи найкращі образи для скульптур. За радянських часів скульптура була досить популярна, і її фото часто з'являлося на сторінках газет.

Далі були виконані скульптури «Перша проба» (1974) та «Доменщики» (1976). У 1971 році відкрився пам'ятник матросу Железнякову, відомому за радянських часів як матрос Железняк у місті П'ятихатки. Серед робіт батька і сина пам’ятник, присвячений більшовикові Володимиру Клочко у Дніпрі.

Жирадкови створили не одну знакову скульптуру того часу не тільки для свого міста. Це і меморіал «Скорботна мати» на братській могилі загиблих у Другій світовій війні солдат у колгоспі «Україна» Павлоградського району, і пам’ятник героям у центрі Царичанки, і погруддя льотчика Михайла Столярова на території заводу «Будмаш» у Дніпрі. Але найкращим витвором скульпторів мистецтвознавці вважали стелу героям-льотчикам, створену у 1967 році, яка отримала назву «Крило літака» (співавтор – архітектор Д.І. Щербаков). Встановили її у Молодіжному парку у Нових Кайдаках. Споруда являє вертикальний пілон із нержавіючої сталі у вигляді величезного крила літака, який врізався у землю, з алюмінієвим горельєфом, де зображенні обличчя членів екіпажу у полум’ї. Висота пам’ятника склала 13 метрів. Цією стелою дніпряни увічнили подвиг екіпажу Героїв Радянського Союзу льотчика Вдовенка, штурмана Гомоненка та їхніх товаришів. У серпні 1941 року вони скерували свій підбитий літак на нацистську переправу в районі Кайдака і підірвали її разом із собою.

Цей проєкт прославив Жирадкових. Пізніше вони також брали участь у конкурсі на створення Монументу вічної слави, але переможцями не стали. В результаті було реалізовано в 1967 році проєкт харківських скульпторів.

Нові часи принесли свої зміни, переосмислення історії країни й окремих особистостей. Більшість пам’ятників, створених Жирадковими, демонтовано в межах декомунізації. На той час Олексія Івановича уже не було серед живих, як і його сина. Талановитий і перспективний скульптор Юрій Жирадков помер у 39 років.

Але декілька робіт скульпторів все ж лишилися на своїх місцях. Пам’ятник «Крило літака» досі прикрашає Молодіжний парк у Нових Кайдаках, у Палаці культури ім. Ілліча (нині – Палац Праці) збереглася скульптура «Металурги».

Прогулюючись містом, ви, можливо, помітили скульптури, що прикрашають будинок на проспекті Дмитра Яворницького, 55. Його збудували у 1955 році за проєктом архітектора Петрова. Там жили робітники та розташовувався директорський корпус заводу імені Карла Лібкнехта. На одному з поверхів будинку встановлено дві скульптури – «Сталевар» і «Добробут», виконані вправною рукою скульптора Олексія Жирадкова. Одна зображує робітника-сталевара, друга – жінку з дитиною на плечі та «рогом достатку», з якого сиплються фрукти. Ці парні скульптури існують і зараз. Звісно, час не пощадив їх – фігуру сталевара довелося замінили через руйнування, а статуя жінки існує вже без дитини. 

Творчість Олексія Жирадкова за життя була відзначена державою. 1972 року він отримав звання «Заслужений діяч мистецтв Української РСР». Мав і державні нагороди: 1960 року нагороджений орденом «Знак Пошани».

Творче життя майстра було довгим і плідним – працював він і у свої 70 років, неодноразово кажучи, що «70 – це і багато, бо ще мало зроблено, і мало, бо ще чимало треба зробити».

«За довгі роки скульптор створив численні портрети трудівників, учених, художників, військових. І всіх його героїв завжди відрізняла головна тенденція у станковій скульптурі – увага до людської суті, ретельна проробка деталей. А у монументальній пластиці – узагальненість форм, виразність руху, силуету», – писала про творчість Олексія Жирадкова  мистецтвознавець Людмила Богданова.

Помер Олексій Іванович Жирадков у Дніпропетровську 30 квітня 1992 року.

Роботи скульптора зберігаються у Дніпропетровському художньому музеї та Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького.

Основні роботи.

Станкова скульптура:
«Доярка» (1938, гіпс; Дніпровський художній музей);
«Формувальник-ливарник» (1939, гіпс; Донецький художній музей);
«Регулювальниця» (1947, гіпс);
«Художник Михайло Панін» (1949, гіпс тонований; Дніпровський художній музей);
«Володимир Ленін в Розливі» (1952, гіпс тонований);
«Чабан» (1957, дерево; Дніпровський художній музей);
«Формовник-металург» (1958–1959, гіпс тонований, у співавторстві з Юрієм Жирадковим; Донецький художній музей);
«На зорі» (1961, оргскло; Харківський художній музей);
«Тарас Шевченко» (1961, гіпс тонований);
«Олімпійська чемпіонка Людмила Лисенко» (1962–1963, чавун);
«Портрет почесного металурга Г.Е. Гусака» (1963, гіпс, у співавторстві з Юрієм Жирадковим; Дніпровський історичний музей);
«Пісня» (1964, оргскло, у співавторстві з Юрієм Жирадковим);
«Герой Радянського Союзу Марія Байда» (1965, склобетон);
«Володимир Ленін» (1967, чавун, граніт; у співавторстві з Степаном Огієм);
«Карл Маркс» (1967, гіпс, у співавторстві з Юрієм Жирадковим);
«Смолоскип безсмертя» (1968, склоцемент);
«Матрос Железняков» (1969, гіпс, у співавторстві з Юрієм Жирадковим);
«Металурги» (1970, у співавторстві з Юрієм Жирадковим; бетон, мармурова крихта);
«Портрет капітана міліції Киселя» (1972, гіпс, у співавторстві з Юрієм Жирадковим);
«Перша проба» (1974);
«Марина» (1975);
«Геракліт» (1976);
«Доменщики» (1976).

Пам'ятники:

двічі Герою Соціалістичної Праці Григорію Байді у селі Леськи (1961, бронза, граніт);
В.І. Леніну у Дніпропетровську перед Будинком культури Ілліча (співавтори: скульптор Олександр Ситник, архітектор Дмитро Щербаков); демонтований у лютому 2014 року;
полеглим під час Другої світової війни льотчикам «Крило літака» у Дніпропетровську (1967, у співавторстві з Юрієм Жирадковим, архітектор Дмитро Щербаков; нержавіюча сталь, алюміній, залізобетон);
загиблим в роки німецько-радянської війни в селі Булахівці (1967);
матросу Железнякову в П'ятихатках (1971, у співавторстві).